Я етнічний росіянин і пишу рідною мовою. Мого рівня знання української мови завжди буде недостатньо для того, щоби писати українською прозу. Окрім того, є велика різниця між асиміляцією та інтеграцією. Я хочу бути інтегрованим в українську літературу російськомовним письменником, а не асимільованим представником культури нацменшин. Статті та есе я інколи пишу й українською мовою. Але завжди відчуваю, що рідною деякі речі можу пояснити легше і глибше.

Запрошували кілька разів, але мені не цікаво опускатися на рівень українською політики. Набагато цікавіше споглядати цю політику з рівня української сучасної культури, яка багато у чому є і ціннішою і більш прогресивною від сучасної політики.

Кожна книга пишеться у свій час. Навіть заплановані бестселери. Сьогодні я цю книжку не написав би. Але тиждень тому я закінчив новий роман, що називається «Нічний молочник», і він відповідає сьогоденню з мого погляду, так само як роман «Остання любов Президента» відповідала часу свого написання – весні 2004 року. Зараз цей роман має інше значення і читається інакше, ніж тоді. 2004 року він обігнав життя і події, а зараз життя обігнало його. Він був футуристичним, а став історичним.

Серед моїх романів найбільше мені подобаються «Бігфордів світ», «Географія одиночного пострілу» та «Улюблена пісня космополіта». Серед сучасних письменників мені цікаво читати Тараса Прохаська, Євгена Пашковського, Іздрика та інших колег моєї та молодшої генерації. Радянських українських письменників ніколи не читав і не буду.

У мене був досвід телевізійного ведучого, але психологічно я маю стійку алергію на конвеєрність. Тому ніколи б не погодився стати ведучим ток-шоу. Якби це був ток без шоу – то можна.

Я п’ю каву і мрію, будую паркан в селі з цегли і люблю поратися в городі, вирощую власну картоплю та інші овочі, слухаю патефон. Раніше робив вино з кульбабок і хотів навчитися робити сидор. Навіть купив одного разу для цього прес, але його вкрали. На цьому все зупинилося. Життя чудесне і смачне. Не можна ніколи втрачати апетит до життя.

Мабуть, що так. Бо походжу з родини службовців, маю дві вищих освіти, не вживаю мат і намагаюся не пити пиво з пляшки.

У меня не было искушения, но были предложения писать подобные книги. Мое финансовое положение позволяет мне не реагировать на такие предложения, но думаю, даже если б я был бедным, то вряд ли бы заинтересовался фигурами украинских политиков. В каждой стране есть писатели, которые больше работают на заказ, чем от души.

Зараз все добре. А було по-різному. Коли ми приїхали у Київ з Лондона у 1988 році, у нас не було ані квартири, ані грошей, ані роботи. Зараз все дуже гарно. І, мабуть, тому у нас пізно, але все ж таки з’явилося троє дітей. Жінка працює у Британській раді, викладає англійську мову, і я сподіваюся, що не шкодує про свій переїзд до колишнього Радянського Союзу. Хоча нещодавно з одного її інтерв’ю я дізнався, що вона не хоче зустрічати старість в Україні. Я думаю, що всі хочуть зустрічати тільки молодість, незалежно від того, де живуть. Але втішає те, що жінки живуть довше за чоловіків, і у неї буде можливість і час прийняти остаточне рішення. Без мене.

Як політикам, я би зараз не довіряв нікому з них. І хоч натяки на двох персонажів є в моїх книжках, але я б нікого з них не зробив героями роману. Письменницьку характеристику давав цим політикам в статтях, що є в інтернеті. Вибачте, але ці персонажі мені не цікаві, хоча щиро підтримував Ющенка.

Сучасної української політики, як політики, не існує. Є бізнес-стосунки, які вибудовуються за допомогою використання державних політичних установ. Серед справжніх політиків можна називати тільки політиків, які не мають за спиною власного бізнесу.

Росія завжди буде втручатися чи впливати на події в Україні. До цього просто треба звикнути, але не треба забувати про таке кліше як хитрий хохол. Коли у нас будуть професійні політики, я сподіваюся що вони навчаться використовувати специфічну російську любов до України на благо тієї ж України. До Росії мене поки що пускають, хоча на рік мої книжки зникали з російських книгарень, і видавництво «АСТ» (Москва) після помаранчевих подій припинило видавати мої книжки. Тепер вони виходять в Петербурзі у видавництві «Амфора», незважаючи на те, що після підписання з ними угоди їм подзвонили з Москви і відраджували мати справу з цим письменником.

Я ще й досі із задоволенням пригадую помаранчевий Майдан і вважаю, що це не ми сіли у калюжу, а політики, яким Майдан дав владу. І все одно, події 2004 року мають величезне значення, і вони не могли не змінити ментальність людей. Тому мені здається, що краще залишатися тут, ніж їхати до Америки. Як в анекдоті «во-первых, это интереснее». Я, до речі, і надихаюся частково нашим політичним життям. Може, воно у нас завжди було таким веселим, інакше би не з’явилися Салтиков-Щедрін і Гоголь.

Форум для мене насамперед – можливість зустріти раз на рік багато своїх друзів і колег. Свої гонорари я на 95% отримує з-за кордону, а на форумі, радше, витрачаю гроші на книжки. Слова «піар» не люблю, але нічого не маю проти реклами власних книжок.

Не йду, бо для мене дуже багато важить оточення і товариство. І постійно перебувати у неприємному оточенні і товаристві – це може призвести до психлікарні. Мої останні два романи «Остання любов Президента» та «Нічний молочник» – про сучасну політику і політиків. Окрім того, я пишу багато есе і статтей про українську політику для зарубіжних газет і журналів. Ще глибше пірнати у політику – небезпечно, хоча я добре плаваю.

На жаль, моя спроба написати любовний роман провалилася. Роман з любовного перетворився на політично-сатиричний. Але я ще спробую.

Я думаю, що Форум дуже скоро досягне рівня Ляйпцігу. І за форматом, і за змістом, і за фестивальною програмою вони дуже схожі. Цього року я помітив, що форум підготовлений набагато професійніше, ніж раніше. Я бачу, що Львів назавжди залишиться книжковою столицею України.

Ще не літав, хоча багато моїх героїв літали, в тому числі і на дережаблі в романі «Бігфордів світ».

По-перше, 80% читачів – це жінки. Але суто жіночі романи я навряд чи буду писати. Хіба що зміню стать. Проте цього не планую. Є письменники в Європі, які пишуть тільки для голубих. А мені більше подобається розмежування літератури на дитячу і дорослу, а не на жіночу чи голубу.

Мене зробила велика радянська енциклопедію, мала медична енциклопедія та кілька письменників (Андрій Платонов, Кнут Гамсун, Максим Горький, Олексій Ремізов, Герман Гессе).

Дуже позитивно. Мені важливо, щоби мої книжки читачі читали рідною мовою. І я дуже задоволений перекладами своїх романів українською мовою. Три з них переклав Лесь Герасимчук.

Моїх друзів я давно заразив інтересом до України і Росії, і звичайно, вони цікавляться подіями останнього часу. Я маю великий вплив на їхню думку, тому вони очікують від виборів те саме, що і я.

Найкраще письменник може написати тільки власну біографію. Тому я ніколи не писав чужі. Успіх книжки залежить від читача. Якщо письменник зміг його здивувати, то книжка буде успішною. Головне – це оповідати історію, а не давати читачу закодовані месіджі.

Я завжди залишаюся на прикордонній контрольно-слідовій смузі. Це стосується і жанру моєї прози, і мого місця в літературі. Можна сказати, що я недостатньо елітний і недостатньо масовий письменник. Але це мене не засмучує.

Треба нарешті розробити концепцію внутрішньої політики країни і концепцію розвитку української культури. Мова йде не про пільги і гранти для письменників і видавців, а про інтеграцію української сучасної літератури в сферу освіти і соціальне життя країни, яке організоване органами місцевої влади. Це дуже легко зробити, але на жаль, чиновникам це не цікаво, бо все одно не дадуть багато грошей на культуру. В кожній європейській країні є державна програма підтримки читання. Кожна сільська німецька бібліотека має бюджет для запрошення на виступи німецьких та іноземних письменників. І я сам дуже часто виступаю в сільських бібліотеках Німеччини, Австрії, Швейцарії та Франції. Окрім цього, європейські політики люблять розповідати про своїх улюблених сучасних письменників і багато читають. Там, де політики не читають, видавнича справа стає безнадійним бізнесом. Але я залишаюся оптимістом і знаю, що за останні три роки наклади молодих українських письменників зросли удвічі і на зустрічі з ними сьогодні приходять по сто-двісті слухачів.

В романі «Остання любов Президента» я передбачив газовий конфлікт з Росією і втручання російського президента в українські вибори. Думаю, що пік кримінальної політики вже пройшов, але ми довго будемо чути відлуння і ще довго не довірятимемо нашим політикам, навіть тоді, коли прийде нове і чесне їх покоління.

Так Вам все і расскажи! Квартира у мене велика, будинок двоповерховий у селі, машина на сім місць, а також сорок соток городу. Живу з гонорарів і сподіваюся, що з них житимуть мої діти. Але хотілося, щоб вони теж знайшли собі улюблену справу.

Тарас Прохасько, Юрко Андрухович, Оксана Забужко, Ірена Карпа, Любко Дереш. І Сергій Жадан.

Вже сповнилася. Наступна мрія – побудувати башту і закривати в ній знайомих іноземних письменників, щоб там писали і, бажано, про Україну.