Чи зробить хтось перший крок до пакту манклуа?

Липень26200415:00

Не дивно, що за кволої та недолугої системи ведення політичної боротьби, міжнаціональні та міжетнічні конфлікти без усіляких добрив культивуються й на арені політичного протистояння. Під гаслом «Витиснути максимум дивідендів з будь-чого» україно-польське, україно-російське чи україно-єврейське питання стає масним ґрунтом для політичних спекуляцій, котрі частенько переходять межу цивілізованих методів ведення політичної боротьби. Варто згадати лише те, що коли польські науковці спрямовують усі інтелектуальні потуги на цивілізоване врегулювання «волинського» питання, львівські радикали, скандуючи: «Кари ляхам, кари!» під Генеральним Консульством Республіки Польща, вимагають демонтувати пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові та вивезти до Польщі...

Одним із ключових конфліктів у межах держави є поділ України на Схід та Захід, зокрема, ставлення галичан до подій Другої світової війни та діяльності на теренах Галичини Української Повстанської Армії. Ще наприкінці 90-х активісти СНПУ (тепер – ВО «Свобода») біля пам’ятника Іванові Франку у Львові банально побили комуністів. Про щорічне 9 травня та обопільні звинувачення на Марсовому полі взагалі згадувати не варто.

Радянські свята розкинулися так «потрібно» протягом року, що перед кожними виборами (коли б вони не відбувалися) є нагода активізувати цю тему. Не випадає з загальної обойми також святкування річниці проведення Львівсько-Сандомирської операції – визволення Львова від німецько-фашистських загарбників, яка припадає на 27 липня. Ліві не можуть відмовитися від нагоди вшанувати своє свято. Праві радикали не можуть утриматися від того, аби висловити свою позицію.

От і сьогодні 27 липня не пройшло повз увагу політичного життя Львова. За старою доброю традицією ліві та праві вкотре «загрузли» в обопільних звинуваченнях, підозрюючи один одного у плануванні провокацій.

Проте навряд чи не розуміє той же Петро Олійник чи Євген Таліпов простої речі: нагнітання ситуації так чи інакше грає на руку третій стороні. У цьому випадку нею виступає влада, точніше, єдиний кандидат від влади. Останні заяви обох політиків були вкрай непродуманими: вони лише створювали напругу, не додаючи авторитету жодній політичній силі. Бажання «нашоукраїнців» мінімізувати позиціонування Ющенка як правого радикала дало свої плоди, коли Олега Тягнибока виключили з фракції «Нашої України». Спроби ж позиціонувати Ющенка як ліберала-патріота та генератора об’єднання Сходу та Заходу виглядають кволими та непереконливими. Без вироблення чіткої позиції щодо дратівливих для «різних Україн» тем об’єднати державу не вдасться.

Ще один момент. Після сходження на політичний небосхил нової «зірки» блоку Ющенка – Петра Олійника, низка його заяв ставить під сумнів вміння цього політика прогнозувати розвиток подій у критичній ситуації. Згадаймо лише непідтверджені прогнози стосовно кадрових рокіровок у силових та фіскальних відомствах, постійні заяви першого заступника координаційної ради блоку «Сила народу» на Львівщині стосовно запланованих провокацій, які, зазвичай, не збуваються.

Звичайно, Петро Олійник може сказати: «Саме ці заяви попередили провокації та унеможливили їх на багатостраждальній галицькій землі». Проте постійні нагнітання лише нівелюють вагу політичної сили та людей, які за нею стоять. Ліві ж, перебуваючи на Львівщині у фактичній меншості, втягують правих у провокаційне поле вигідних для себе історичних дискусій. А ті, як не дивно, беззастережно «ведуться».

Однак, найгірше те, що ні ліві, ні праві не роблять жодного кроку, аби віднайти хоча б примарне порозуміння. А те, що його немає, видно неозброєним оком. Львівська «Сила народу» не здатна одним розчерком пера змусили своїх радикальних партнерів бути виваженими. Адже показово дистанціюватися від однієї постаті, виключивши її з парламентської фракції, легше, аніж забезпечити консолідованість та єдність різношерсних галицьких патріотів.

Як не крути, але саме такі «дрібниці» дають поживу тим, хто вкотре прагне розіграти болісну карту роз’єднаності Сходу і Заходу України.

З огляду на непоступливість опонентів, гіпотетичний (принаймні ситуативний) консенсус виглядає не інакше, ніж захмарна перспектива. Адже поки-що ніхто не хоче взяти на себе сміливість зробити перший крок до врегулювання ситуації. Не кажучи вже про пошук відповіді на просте запитання: «Як це можна зробити?».

Петро Олійник, народний депутат, перший заступник голови координаційної ради блоку «Сила народу» на Львівщині:

«Ситуація зміниться лише тоді, коли влада реально думатиме про об’єднання України в єдину державу, і піде на безпрецедентні кроки, зрівнявши в правах усі сили Другої світової війни. Під цим меморандумом повинні підписатися усі політичні сили: і ліві, і праві, і центристи. І лише коли зрівняють у соціальних правах усіх, хто воював за свою Батьківщину, ситуація зміниться на краще.

Але владі сьогодні невигідно це робити: роз’єднаним народом легше маніпулювати. Наголошую: не керувати, а маніпулювати.

Ми готові підписати угоду навіть із комуністами. Але коли я отримую оперативну інформацію від людей, які близькі до коридорів влади про те, що готуються провокації, я не можу не попередити про це. Я, як народний депутат, як народний діяч, як лідер політичної сили на Львівщині, зобов’язаний попередити, що такі речі готуються. Якщо б я цього не зробив, то вчинив би щонайменше моральний злочин. Я не нагнітав ситуацію, так само, як не робив цього і першого, і дев’ятого травня.

Євген Таліпов, секретар ЛОО СПУ, керівник виборчого штабу Олександра Мороза на Львівщині:

«Все зміниться лише тоді, коли президентом України стане Олександр Мороз. Він примирить і Захід, і Схід. Цю проблему можна зняти лише тоді, коли буде повага одних до других. З історією не можна гратися. Вшанування 60-ти річчя визволення Львова від німецько-фашистських загарбників показало, що жодного протистояння немає.

Але нагнітання з боку «Нашої України» були. І якщо Ющенко хоче стати президентом, він має пам’ятати, що написано в Конституції України, і про існування Указу Президента про святкування 60-ї річниці визволення Львова від фашистів. Я вважаю, що представники лівоцентристських сил продемонстрували повагу до закону та нашої історії.

Якщо Олександр Мороз гіпотетично не стане президентом, то така колотнеча буде й надалі. І якщо Ющенко стане президентом, ми перші підемо до нього в опозицію. Адже неможливо допустити, щоб Захід і Схід ворогували між собою».

Ігор Танчин, політолог:

«Ситуація нагнітається не на порожньому місці. Львівська область опинилася у дуже цікавій ситуації. «Наша Україна» однозначно бере на Львівщині за свого кандидата, скажімо, 70% голосів. І що б вони не робили, як би не намагалися покращити ситуацію, більше вони не візьмуть. Так само й інші кандидати: чи від комуністів, чи від влади – немає значення. Вони на Львівщині також візьмуть свою обмежену кількість голосів і, що б вони не робили, скільки коштів та організаційного ресурсу не вкладали, вище голови не підскочать.

Тому в позитивному ключі у Львівській області досягти чогось неможливо. Тому на Львівщині, яка є осередком Ющенка, потрібно показати, що кандидат від «Нашої України» є непривабливим: показати ксенофобію, шовінізм, який є у цитаделі Ющенка. Тому всі очікують, що Львівська область буде осередком провокацій. І ці очікування небезпідставні. Саме тому є налаштованість: так повинно статися. І всі чекають: можливо, це станеться сьогодні.

Всі чекають, хто ж має зробити перший крок до примирення. Але тут немає про що думати. Ініціатива не може йти знизу – лише зверху. Всі успішні приклади національного примирення, як, скажімо, пакт Манклуа в Іспанії, показують, що примиритися можна лише на рівні еліт. Еліти повинні домовитися, що деякі речі залишаються на відкуп історії. У нас таке питання також можна вирішити лише тоді, коли цього забажають еліти. Але в нашій державі фактор розділеності дуже ефективно використовується на виборах. І елітам незручно досягати примирення, оскільки кожному зручніше бути першим у своєму сегменті і залякувати людей: мовляв, якщо ви нас не підтримаєте, то прийдуть вони — вороги».

Роздрукувати