Свобода слова по-львівськи, або ж комусь-таки вигідно влаштовувати погроми ЗМІ

Серпень19200417:20

У 1993 році група одягнутих у камуфляж та протигази юнаків здійснила напад на радіостанцію «Вільне слово з України», потрощивши молотками техніку. На той час у місті Лева було всього дві FM-станції, а після нападу на «Вільне слово з України» залишилась лише одна. Тоді міліція навіть «вирахувала» нападників та їх лідера, але голосного судового процесу чомусь не було.

3 жовтня 2003 року в офіс газети «Молода Галичина» увірвалися п’ятеро невідомих, які вчинили у двох кабінетах редакції гармидер, перекинули кілька комп’ютерів, поперевертали меблі, облили стіни та стелю хімічно фарбою і ...втекли собі. Сам напад тривав близько хвилини, а його наслідком стала купа знищеного майна та госпіталізація двох потерпілих до лікарні. Після цих подій навіть було порушено кримінальну справу за фактом хуліганства та знищення майна. А міжнародна правозахисна організація "Репортери без кордонів" засудила напад на редакцію "Молодої Галичини" і заявила, що вимагає регулярного інформування про хід розслідування цього інциденту. Проте, далі порушень та вимог справа не пішла.

І ось, сьогодні зранку, знову ж таки невідомі, здійснили підпал газети «Поступ». Хтось забрався по пожежній драбині і, очевидно, кинув пляшку із запальною сумішшю всередину приміщення. Як наслідок, загорілась кімната верстки газети, яка є «серцем редакції», що спричинило, за попередніми підрахунками, збитки на суму 300 тисяч гривень. Окрім техніки, згорів і весь електронний архів газети за усі роки.

До слова, тиждень тому у приміщенні, де розташована редакція «Поступу», вже мала місце невеличка пожежа. Тоді загорілась балка перекриття між 4 поверхом та горищем. Правда, ніхто й гадки не мав розцінювати цей інцидент як репетицію нинішнього підпалу.

Шукати винуватців нападів чи то підпалів редакції – означає просто підбирати різноманітні версії та «причіпляти» їх до збігу обставин. Вираховувати організаторів – означає шукати відповідь на запитання «Кому це вигідно?». А сподіватися на результати так званих офіційних розслідувань – означає записати себе до числа тих наївних мрійників, які ще вірять у справедливість чи торжество закону.

І коли пошук винуватців та організаторів – речі, про які можна лише здогадуватись і не можна довести, то офіційні розслідування – це вже справа компетентних органів. Але, на жаль, зазвичай, результату не існує в принципі. Доводиться обмежуватись власними здогадами.

Можна припустити, що такого типу інциденти навколо того чи іншого мас-медіа є проявами нелюбові потенційних конкурентів. Але не в нашій країні. У нас всі ці речі робляться значно простіше – «перекривається фінансування» і жодних затрат на шоу із хлопцями в масках, гармидери, підпали тощо.

Розглядати диверсію проти ЗМІ як спосіб самореклами реально, але таке трактування переважно себе не виправдовує. Пригадуючи погром у «Молодій Галичині» і ті публікації, які з’явились потому, цілком переконливо можна стверджувати, що самому виданню від такої «промоції» користі мало. У випадку із «Поступом» це взагалі виглядає абсурдно.

Має право на життя версія якоїсь особистої або ж бізнесової неприязні до керівника чи власника газети.

Зрештою, до усього сьогодні можна приплести і політику. Саме політичні причини фігурували як основний лейтмотив подій навколо розгрому «Молодої Галичини». Мабуть, такий варіант звинувачень і буде найпопулярнішим серед версій підпалу «Поступу». Вже зараз в Інтернеті з’явилась низка публікацій на кшталт «У Львові підпалили редакцію опозиційної газети!». Проте, навіть засновники і керівники «Поступу» не вважають своє видання опозиційним і мають абсолютну рацію. Коли брати до уваги публікації, нічого революційного у «Поступі» не друкувалося – були різного ґатунку критичні статті, проте, щось подібне можна прочитати у будь-якому львівському ЗМІ (всім не вгодиш). Також не витримує критики й думка про те, що підпал газети мав якийсь стосунок до запланованого на сьогодні в редакції «круглого столу» із народним депутатом України, головою Народного Руху України Борисом Тарасюком .

Отож, версій багато. Швидше за все (як це вже традиційно буває), знайдеться або майже неймовірна «технічна причина», або «випадковий безпритульний» (який так само випадково зумів закинути недопалок на четвертий поверх), або ж навіть майже «реальний зловмисник» (але тоді не буде чи то доказів, чи то інтересу до даної справи). Та це лише міркування.

Важливіше інше: вже час львівським медіа згадати про корпоративну етику і нарешті змусити «компетентні» органи таки стати компетентними. Бо лише зі свого боку барикади не завше помітиш потенційну загрозу.

Андрій Білоус, генеральний директор газети «Поступ»:

«В тому, що сталось, особисто я не бачу зацікавлення тих чи інших політичних сил. Може бути хіба інтерес певних посадових осіб, чиновників, які, я вважаю, мають право на обурення. Сьогодні ми вже думали, чи не міг бути підпал своєрідною помстою за якусь публікацію в газеті і прийшли висновку, що у «Поступі» було мінімум дві статті, які могли б спричинити таку реакцію невдоволених. Але, жодної політики тут нема. «Поступ» – газета не опозиційна, а об’єктивна.

У тому, що це підпал, думаю, можна переконатись навіть наочно. Пожежа була, так би мовити, «плямами» – не пошкодженим залишився килим та навіть плакат на стіні, зате техніка постраждала серйозно.

Але наша газета продовжуватиме виходити, бо «Поступ» не зупинити!»

Роман Шостак, головний редактор газети «Молода Галичина»:

«Це є просто варварство і дикість... І таке варварство породжене безсиллям. Коли б’ють журналістів, коли підпалюють редакції – це є просто кричущі випадки в нашому суспільстві, на які ми мусимо дуже різко реагувати, незалежно від того, хто на якій позиції стоїть. Дехто думає, що підпалами найлегше ввійти в історію. Але це не так. Бо разом із тими «героями» підпалів «згорає» і сама згадка про них, вони не варті цього.

Стосовно таких нападів, то можна провести паралель із Олімпійськими іграми, які зараз відбуваються. У житті, як на Олімпіаді, повинні бути правила гри, – правила гри у ставленні до преси, в оцінці діяльності журналістів. На Олімпіаді фехтувальники змагаються за певними правилами – вони мають захисне спорядження, а суть змагання не зводиться до того, що чемпіоном стає той, хто залишається живим. Тобто, з газетами, з журналістами – навіть якщо це дико комусь не подобається – не можна воювати без правил. Така боротьба, чи радше опонування, повинні бути легальними, цивілізованими і мудрими.

Я розумію, що той, хто підпалив «Поступ», не любить цю газету. Ну і дарма. Газета «Поступ» – це свого роду родзинка на пресовому ринку Львова.

Наша редакція двічі вже була у подібній ситуації. Тоді до нас телефонувало дуже багато різних людей. Можливо усі ці люди не є постійними нашими читачами, але усі вони мали одну чітку позицію: журналіста не можна чіпати руками, журналіста не можна ні стріляти, ні кидати в нього запальну суміш, ні матюкати його з трибуни, — з журналістом потрібно дискутувати. Журналісти – це свого роду санітари, лікарі. І жодна влада не б’є лікарів чи хірургів по руках. Бо журналісти потрібні усім: владі чи опозиції, еліті чи натовпу, зрештою, журналісти потрібні народу. І коли це усвідомить суспільство, йому стане легше, в такий спосіб суспільство відпустить потроху свої легені, і голос, і мова цього суспільства буде чіткішою та зрозумілішою».

Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:

«Щоразу у схожих ситуаціях можна почути щось на кшталт «невідомі зловмисники», «справа з’ясовується, ведеться розслідування...» А далі розслідування «ведеться» аж допоки усі про це не забудуть або просто махнуть рукою.

Найдоцільніше у такій ситуації, аби міліція по «гарячих слідах» знаходила нападників. А для цього потрібно, щоб місцева влада ставила питання на сесії міської чи обласної ради, де б заслуховувались звіти начальників міліції та інших правоохоронних органів про те, як розкриваються напади на редакції, на журналістів.

Справа в тому, що постійні звернення журналістів, редакційних колективів і навіть Національної спілки журналістів до правоохоронних органів закінчуються стандартним: «ведеться розслідування, про наслідки ми вас поінформуємо...» Потім йде або однобічна інформація, або саме слідство затягується на невизначений термін.

А от коли б сесія міської ради заслухала звіт, і депутати (знаючи усі місцеві умови та побувавши в самих редакціях) запросили б на сесійні засідання представників журналістських колективів, могла б відбутись абсолютно нормальна і результативна розмова. Тоді і міліція, і прокуратура відчували б контроль з боку місцевої влади і власну відповідальність. А вже потім можна робити висновки, чи мають право взагалі такі охоронці порядку залишатись на своїх посадах».

Роздрукувати