КОСТЯНТИН СТОГНІЙ: САЛА ПОНОВЛЯТЬ В МВС, ЙОМУ ПІДШУКАЮТЬ ГЕНЕРАЛЬСЬКУ ПОСАДУ

Жовтень11200718:27

На війні, як на війні...

– Костянтине, ваше становлення як особистості почалось з охопленого війною Афганістану...

– Чому тільки в Афганістані? Це все почалось формуватись задовго до армії, ще у школі, під час доармійської підготовки. Тоді була інша ситуація, аніж зараз, і відношення до армійської служби було також іншим. Ми всі знали, що служити треба і «косити», як це модно зараз, не збирались. Після школи, вечорами приходили на спортмайданчики, у спортзали, де готували себе до армії морально та фізично. От там і починалось гартування характеру.

–- Коли вас призвали, то ви потрапили в елітний підрозділ – спецназ КДБ, де після піврічної жорсткої підготовки, вас перекинули у Афган. Ви спеціально просились туди?

– Під час призовної комісії мене, як і багатьох хлопців, питали: «Де бажаєш служити?» Оскільки, я до армії готувався серйозно, то і відповідав, як до речі, і більшість призовників, що хотів би служити у якійсь боєздатній частині, ну там ДШБ , чи морська піхота. А у війська КДБ, тим більше у спецпідрозділ, я звичайно не просився, бо про подібне тоді не знав. Втім сталося саме так і їхні інструктори звернули на мене увагу. Чому не знаю. Можливо через фізичну підготовку, можливо вплинули морально-психологічні якості. Перед тим, як потрапити у той підрозділ, ми проходили безліч тестів та серйозні психіатричні обстеження і перевірки. Був один специфічний тест, коли нас пробували ввести в гіпнотичний транс. Після проходження того тесту у моїй особистій справі записали: «Не піддається зовнішньому психологічному тиску і гіпнотичному впливу». Так що відбір був серйозний, так само як і підготовка, де нас вчили виживати у екстремальних умовах приближених до бойових. КДБ СРСР і самі війська КДБ, то була потужна і міцна структура, з сучасним СБУ і не зрівняти.

–- Отже, після посиленої підготовки ви потрапили на війну. Кажуть, що у армії ви пробули більше ніж вимагали терміни строкової служби.

– Це правда. Служба проходила у провінціях Саманган і Герат. Коли почався вивід наших військ з Афганістану я мав іти на «дембель», але нас попросили залишитись, щоб ми організовували прикриття наших колон, котрі йшли через гірські перевали. Не знаю, чи правильно це прохання командування звучало з юридичної точки зору, але ми погодились, бо хотіли щоб у останні місяці війни було менше наших втрат.

Крім того, там у Афгані, під час виводу траплялись випадки, коли деякі командири потайки домовлялись з моджахедами, обмінюючи зброю на прохід через кишлаки. А залишати у такій країні як Афганістан додаткову зброю – це значить сприяти продовженню конфлікту і тероризму. Тож завданням нашого підрозділу був також зрив таких обмінів. Втім, не думайте, що в Афгані ми тільки й те робили, що стріляли. Доводилось займатись гуманітарною діяльністю. Я там бачив селища, у яких 70% дорослого населення, і майже всі діти хворіли інфекційними захворюваннями. У такі кишлаки ми доставляли медикаменти і муку, паливо, інколи забираючи ліки з наших медсанбатів, де також були хворі. В мене досі перед очима стоять вкриті язвами афганські діти, котрі з радістю вибігали назустріч нашим колонам, коли ми везли їм ліки і продукти.

–- У якому званні ви пішли на «дємбєль»?

– В Афганістані був сержантом, а коли вже нас вивели, і демобілізуючись оформляв документи, то зі здивуванням дізнався, що мені присвоїли звання «старшина військ КДБ СРСР».

– Нагороди були?

– Так, представлення на них зачитували, але деякі й досі не отримав. Коли йшов з армії Союз розпадався, був безлад, і ніхто не збирався доводити справу з нагородами до кінця. Хоча деякі дали на руки безпосередньо там. Медаль «Від афганського народу» мені вручив особисто Наджибула, тодішній президент Афганістану, котрого пізніше повісили моджахеди. Є досить рідкісна нагорода, нею гордяться прикордонники – «За охорону державного кордону СРСР». Тоді, в результаті дуже напруженого бою, ми не допустили на територію Союзу велику групу моджахедів.

– Чи не бажаєте повернутись у Афган, вже в іншій ролі: не як солдат, а як журналіст?

– Таке бажання є і воно досить сильне. Спільно, з керівництвом каналу «Інтер», плануємо два проекти пов’язані з Афганістаном. Перший доволі цікавий. Якось мені до рук потрапила суперрідкісна чорно-біла плівка з унікальними кадрами штурму палацу Аміна. Власне, з цієї події і почалась для Радянського Союзу афганська війна. Я планую приїхати разом з знімальною групою на місце того бою і зробити фільм з використанням ефекту врізки: тобто спочатку кадр чорно-білий документальний, з епізодом штурму, наступний кадр – вже сучасне зображення того ж місця. Фільм, сподіваюсь, має бути цікавим і динамічним. Другий проект, не менш оригінальний. Разом зі своїми бойовими друзями, з тими, хто залишився живим після армії, ми плануємо приїхати у Афганістан, туди, де проходила служба, і там зустрітись з людьми, з якими тоді воювали. Деякі польові командири тепер стали старійшинами та керівниками провінцій. Ми з ними вже налагодили контакт, дехто з них не проти цієї ідеї, адже час міняє людей. Поїздка, зйомки будуть екстремальними, думаємо відвідати місце, де колись стояла найбільш велика у світі статуя Будди, котру пізніше зірвали таліби.

Журналістика на все життя

– Після армії як склалася ваша доля?

– У мене було сильне бажання вчитись, хоч я довго не міг адаптуватись до навколишніх реалій. В армію мене забирали з однієї країни, а повернувся я вже в зовсім іншу, з іншими цінностями і ритмом життя. Планував поступити на юридичний, в університет Шевченка. Але оскільки до дому приїхав восени, то набір на юрфак вже припинився. В універі мені сказали, що є місце на журфаці, мовляв, курс-півтора повчишся, а потім переведешся на юридичний. Спочатку так і думав, от і пішов на журналістику. І слава Богу, бо коли повчився там, то втягнуло, почало подобатись. Я став розуміти, що набуваю професію на все життя. На той час, на території СНД було розв’язано безліч локальних збройних конфліктів. До нас, на журфак, на відділення міжнародної журналістики, приходили знімальні групи з різних західних телеканалів. В одну з таких груп потрапив і я. Це були хлопці з «Франс прес», вони збирались у Придністров’я, запропонували і мені. Оскільки в мене був бойовий довід, то я під час того відрядження займався більше забезпеченням безпеки членам групи, ніж безпосередньо журналістикою. Думаю, що ті молоді французькі журналісти надовго запам’ятають, як у Тирасполі ми потрапили під обстріл, і як всі вони розгубились (сміється). Потім були інші відрядження і пропозиції, адже я вже вважався спецом по «гарячим точкам». Я вчився і паралельно працював кореспондентом «Нейшенал джеографік», думаючи, що міжнародна журналістика буде моєю основною роботою.

– Але на дворі були дев’яності роки: «бригади», бандитські «розборки», вибухи іномарок, відстріли... В одному інтерв’ю ви сказали:» Я пішов у міліцію, тому, що не хотів іти у бандити, адже після армії не вмів нічого крім стріляти». Це жарт, чи дійсно надходили пропозиції від криміналу?

– Були пропозиції. На той час Києві був поділений між бандитськими угрупуваннями. Абсолютно всі бізнесмени, починаючи від дрібних ларьочників, і закінчуючи президентами великих концернів, мали «кришу», тобто платили бандитам данину. Ті, хто не хотів «лягати під братву», і вступав у протистояння, створював свої «бригади охорони», по суті такі ж банди. А платили у подібних структурах дуже добре, враховуючи, що на початку дев’яностих, навколо була розруха і безгрошів’я. Пропонували у подібні структури йти і мені, адже специ, що володіли зброєю і бойовими навиками там були потрібні. Я відмовився. Чому? Напевно, дома батьки добре виховували. А дехто з моїх товаришів по Афгану не витримав спокуси і пішов у «бригади». Когось вже нема в живих – загинули у розборах. Тяжкий то був час...

– То чому ви пішли у міліцію?

– А з міліцією он як вийшло. Я нічого подібного не планував, вчився на журналістиці, працював на різні західні видання, плануючи будувати кар’єру у цьому напрямку. Та якось до мене підійшли хлопці з однієї серйозної державної силової структури і у доволі безапеляційній, брутальній формі, запропонували йти працювати в їхню «контору». Умовляли дуже жорстко і непрофесійно, вели себе як дрібні бандити, навіть почали погрожувати. Мовляв, не підеш до нас, ми тобі всюди «кисень перекриємо»: і невиїзним зробимо, і закордонний паспорт відберемо, і з журналістики вилетиш. Дістали вони мене, і я, щоб якось їм насолити, і захистити себе від їхньої структури, вирішив піти на роботу у міліцію, адже пропозиція звідти, раніше була. Так що міліція, як і журналістика підвернулись абсолютно випадково. Як в першому, так і в другому випадку, я не шкодую, все склалось нормально.

– І як вам було в міліції?

– Я потрапив у Центральний апарат республіканського МВС, кар’єра потроху росла. Але після чергової зміни міністра МВС вся колегія пішла у відставку. Ці люди були справжніми офіцерами і за посаду не тримались. «Зелене світло» у кар’єрі для мене змінилось на «червоне». Та, зрештою, я і сам розумів, що дерево не може рости від крони вниз, правильніше буде, коли іде ріст від коріння до крони. І в 1996 році пішов опером у київській карний розшук. Там довгий час і працював. Після журналістської освіти заочно у Дніпропетровську отримав фах юриста. У київському карному розшуку доріс до посади старшого опера.

– А як потрапили на телебачення?

– Під кінець дев’яностих, хвиля криміналу і «бєспрєделу» пішла на спад, ми потроху навчились боротись з бандами. В 1998 році було кілька результативних затримань. Міліції вдалось знешкодити дуже небезпечне угрупування, котре контролювало лівий берег Дніпра. Бандити викрадали та вбивали людей, навіть родичі загиблих боялись свідчити проти них. Про знешкодження банди був знятий цілий документальний фільм, котрий вирішили показати на «Інтері». Оскільки я єдиний з працівників карного розшуку мав журналістську освіту, то мене і долучили до роботи над цим проектом. Сюжет вийшов вдалим, резонансним, люди побачили, що з «бригадами-бєспредєльщиків» боротьба ведеться і й доволі успішна. Після цього від «Інтера» надійшла пропозиція про співробітництво, тобто й далі робити передачі на кримінальні теми. Так я опинився на телебаченні, хоча основне моє місце роботи, звичайно, в міліції. Після дебюту на телебаченні, моє керівництво запропонувало мені іти працювати у прес-службу республіканського МВС, щоб піднімати імідж міліції. На даний момент я є водночас і журналістом, і міліціонером.

Зі службової сторони претензій до Цимбалюка немає

– До речі, про міліціонерів. Як прокоментуєте ситуацію, коли Президент Ющенко публічно розкритикував вашого безпосереднього керівника, міністра Цушка, назвавши його не професіоналом?

– По-перше, я не маю права коментувати дії Президента – він керівник нашої країни, а я посадова особа. Але коли я служив в армії, то в нашій частині командир батальйону ніколи не сварив командира роти в присутності солдат і молодших командирів. Бо у протилежному випадку, це б підривало і дисципліну, і негативно впливало на загальну боєздатність підрозділу. Я особисто ніколи не критикую своїх заступників у присутності інших підлеглих. Якщо виникне якась ситуація, то викличу їх до себе в кабінет, і там у всьому розберемось. Лише при такому підході, я вважаю, службові справи будуть йти так як треба.

– Добре, відповідь приймається. А як ви оцінюєте ситуацію, коли згідно Закону «Про міліцію» працівники МВС не повинні займатись політичною діяльністю, а в той же час, міністр МВС, є другим у виборчому списку Соцпартії?

– Що стосується міністра Цушка, то перед тим як включитись у передвиборчу роботу, він взяв відпустку, так що «Закон про міліцію» тут не порушується. Крім того в Україні вже були прецеденти, коли керівник МВС, був водночас і прихильником певної політичної сили.

А щодо ситуації навколо міліції і політичної діяльності, то я скажу, що тут ми поставлені в рамки певного державного абсурду. З однієї сторони, дійсно є Закон «Про міліцію», котрий забороняє правоохоронцям йти у політику, а з другої – є Конституція України, котра гарантує кожному громадянину право обиратись. Виходить, якщо міліціонер хоче балотуватись у народні депутати, він спочатку повинен звільнитись з міліції, адже у Раду можна йти лише за партійними списками, а це вже – політична діяльність, і значить порушення «Закону про міліцію». Мені, наприклад, самому неодноразово пропонували примкнути до кількох потужних політичних сил. Та я відмовлявся, хоч міг би сказати своє слово і у великій політиці. Відмовлявся тому, що не бажаю залишати міліцію, котра знаходиться на стадії реформування, і котру хотів би бачити більш якісною ніж зараз.

– А в чому полягає реформування міліції?

– Це окрема розмова, і не на одну годину. Адже проблем накопичилось багато. І одна з них гроші – зарплата працівників МВС. Хто йде зараз в міліцію: або романтики, котрі за покликанням добровільно хочуть захищати від бандитів суспільство, або, на жаль, небажаний елемент. Ну, от наприклад, його били в школі, а він вирішив відімстити – пішов у дільничні, і тепер має владу над своїми односельцями. Таких горе-працівників і маленька зарплата не відлякує – на хабарах будуть випливати. А що з романтиками, справжніми професіоналами, на яких міліція і тримається? З тією зарплатою, що є, важко вижити і залишитись у міліції. Таким чином, ми втрачаємо порядних людей, реальних професіоналів своєї справи. Оце і є проблема. Проте і її намагаємося вирішити. Нинішній міністр Василь Цушко зміг підняти зарплату для міліції, тепер навіть рядові працівники МВС отримують не менше 1 300 гривень. Цушко звільнив з посад вісьмох міліцейських керівників в різних регіонах України за те, що у очолюваних ними підрозділах МВС були зарплати нижчі цієї суми.

Втім, і тих грошей, все одно мало, адже навантаження на міліцію зростає з кожним місяцем. От прокуратура передала МВС 7 000 справ (в основному це вбивства). Ви уявляєте, який додатковий вантаж ліг на плечі наших слідчих, у котрих і до того роботи море.

– А що з відставкою Цушка? Невже злякався переслідувань після виборів?

– Оскільки Василь Цушко протягом тривалого часу не виконував обов’язки міністра внутрішніх справ за станом здоров’я і його здоров’я не покращилося, лікарі порекомендували йому і надалі продовжити лікування. А тому, він не хотів бути формальним міністром внутрішніх справ, і, фактично, знаходячись на лікарняному ліжку, він прийняв рішення про відставку.

Поки що, обов’язки Василя Петровича Цушка виконує перший заступник міністра внутрішніх справ – Михайло Корнієнко. Хто буде наступником Василя Цушка – не знає ніхто. Це прерогатива – Кабінету міністрів України.

– А як складається ситуація з іншим раніше звільненим міліцейським керівником – генералом Сало? Чи прийде він на зміну Цимбалюку?

– Галицький суд міста Львова виніс рішення поновити Олега Сало в органах МВС і повернути його на посаду керівника міліції Львівської області. Щодо першого рішення – повернення Сала у міліцію, то тут ми не маємо жодних заперечень. Закон є закон, і якщо суд так вирішив, то так і має бути – генерала Сало поновлять у органах МВС, йому підшукають посаду відповідну його званню та досвіду. А от з поверненням Сало на попередню посаду, керівника Львівського УМВС, то тут виникають питання. А що тоді робити з нинішнім начальником міліції Львівщини? Щоб людину зняти з посади треба: або її особисте бажання, або службова невідповідність. Цимбалюк ніяких рапортів не писав, а зі службової сторони претензій до нього немає. Навпаки, тут у Києві, у Центральному апараті МВС, керівництво задоволені його роботою. Зі своїми обов’язками він справляється прекрасно, рівень злочинності на Львівщині пішов вниз. Під час керування Цимбалюка, навіть суттєво зменшилась кількість злочинів, котрими традиційно «хворіла» Львівська область – угони машин з подальшим поверненням за винагороду. І керівництво МВС не має бажання, аби такий хороший професіонал залишив міліцію Львівщини, тільки через те, що так вирішив Галицький суд.

– До речі, про міністрів. В одному інтерв’ю на запитання журналіста, у чому різниця між роботою при Луценкові від роботи з Цушко, ви відповіли, що з нинішнім міністром працювати легше, бо він не заставляє вас рекламувати себе, як це робив його попередник. Невже в «помаранчевий» період було настільки жорстко?

– На це запитання я тоді відповів не так буквально і категорично. Справа в тому, що коли Юрій Луценко очолив МВС, у мене з ним була довга розмова стосовно того, як я бачу подальшу роботу по створенню позитивного іміджу української міліції. Він мене вислухав і сказав, що я все запланував у правильному напрямку і, мовляв, так і треба працювати. Я і працював, намагаючись поновити довіру народу до міліції. І все було нормально. Але через деякий час Луценко викликав мене і натякнув, що непогано б було, крім міліції взагалі, попрацювати над його особистим професійним іміджем. Я відповів, що у мої обов’язки це не входить, і пригадав нашу розмову на початку його міністерської каденції. Юрій Віталійович зі мною погодився і більше з подібними пропозиціями не звертався.

Я й надалі займався своїм напрямком, а Луценко прийняв на роботу іншу людину, котра і працювала над його іміджем. От і все. А більше жодних конфліктів чи проблем в мене з Луценко не виникало.

Василь Цушко подібних завдань щодо своєї реклами, як політичного діяча, мені не давав.

– А що відомо про інші резонансні злочини, про які говорить вся Україна: вбивство Курочкіна, серію зухвалих пограбувань київських банків, скандал з трансплантацією органів ізраїльськими лікарями?

У справі Курочкіна ми працювали досить активно. Під час слідчих дій, наприклад, було опитано більше ніж 10 000 чоловік. І ми отримали певні результати, котрих розголошувати я не можу—це таємниця слідства. Потім цю справу у МВС забрала Генпрокуратура і вона знаходиться зараз у їхньому впровадженні.

Щодо нападів на відділення банків, то робота по цій справі ведеться зараз у посиленому режимі. Щодня це питання піднімається на нарадах у МВС і кожного вечора наші розшуківці звітуються про результати. А вони є. Єдине, що можу сказати це те, що злочинці, судячи за «почерком», чіткості і злагодженості дій, до нападів готувались заздалегідь, ретельно прораховуючи кожний свій крок; поведінку біля кас і маршрут відходу. Відразу видно: тут діяли не вулична шпана, а добре підготовлені, треновані профі. Зараз напади припинились, певно злочинці «залягли на дно».

А стосовно ізраїльських лікарів, і ситуації з трансплантацією органів, котрі ніби відбувались на території України, то ми спілкувались з МВС Ізраїлю, пропонували свою допомогу. Втім ізраїльська сторона від допомоги відмовилась, вони сказали нам, що жодних претензій чи питань до українського МВС не мають. Там нібито все буде вирішуватись на рівні контакту спецслужб: ізраїльських і наших, а українська міліція у цій справі поки що не задіяна. До того ж я думаю, що сама справа трішки роздмухана журналістами, яким потрібні були гарячі репортажі.

Онопрієнко мав у собі щось потойбічне

– До речі про гарячі репортажі. У молодості вам доводилось зустрітись з президентом Афганістану Наджибулою. Пізніше, працюючи журналістом, ви спілкувались з іншими відомими особами, наприклад з Саддамом Хусейном. Кажуть, Хусейн мав якісь гіпнотичні здібності, і міг нібито зомбувати людей? Ви це відчули під час зустрічі з ним?

– Стосовно психологічного впливу на мене, то я вже говорив, що в армії під час обстеження записали: «Не піддається сторонньому впливу». Якщо Хусейн і був якимось гіпнотизером, чи ще якось міг маніпулювати свідомістю людей, я цього не відчув. (сміється) Та й взагалі не впевнений, що бачив справжнього Хусейна. В Багдад ми прилетіли за кілька днів до американського вторгнення. Українське посольство було майже порожнім, там залишався тільки посол – Валерій Новіков. Він нам показав фотографії своїх зустрічей з Саддамом. І на тих фото, зроблених у різні дні, поруч з Новіковим стояв Хусейн, але на різних знімках він був різного росту. Тож чутки про те, що Хусейн використовує двійників, швидше за все правдиві. Тому важко сказати, з ким саме зустрічались ми – зі справжнім Саддамом, чи з його двійником. Втім жодного психологічного дискомфорту я не відчував. Він посміхався, тиснув нам руки.

Взагалі, до американської окупації українців в Іраку дуже поважали. Багато іракців за часи СРСР вчились на території України і переважно у Києві, Харкові, та Одесі. Перебуваючи в Іраку, ми часто чули від місцевих жителів фрази: «О! Юкрейн! Прівєт Одесе! Прівєт Харкову!» Це було надзвичайно приємно. Що стосується психологічного впливу, то щось схоже на це відчув у житті лише раз. Ми знімали у Житомирському СІЗО сюжет про серійного вбивцю Онопрієнка. За зустріч з нами він вимагав шоколад і ковбасу. Нас це тоді розізлило. Коли я побачив його у клітці, і коли він підняв погляд на нашу групу, то хоч я не піддаюсь гіпнозу, але на секунду, ніби відчув щось таке вороже, страшне і паралізуюче. І це відчуття холоду наповнило приміщення. А от наш оператор, котрий і на війні був, і всяке бачив «зламався», впав у ступор, не зміг нормально вести зйомку. Прийшлося викликати з Києва іншого, Олега Писанку, брата Руслани Писанки. Олег також бував у «гарячих точках», бачив війну, тому зйомку довів до кінця. Коли ми вийшли на вулицю, то щоб зняти стрес, замовили в місцевій «наливайці» три по сто. І Олег, раптом, зразу три келишка, один за одним, хлоп! (сміється) Видно було, що хоч Олег і сильна людина, але маніяк Онопрієнко, його вразив, бо схоже ця сволота мала у собі щось потойбічне.

– Що вас найбільш вразило під час зйомок за кордоном?

– Кожна поїздка – це окремі враження, кожні по своєму сильні. Особливо яскраво в пам’ять врізались перші дні війни в Іраку, коли бомбили Багдад та страшні наслідки удару цунамі в Таїланді. Дуже здивувала під час поїздки у Чілі, закинута у джунглях колонія «Дігнідад», котру заснували німці, що втікали від американців і наших після війни. Кілька журналістів, які намагались зробити репортажі про цей об’єкт, зникали без вісті. А про саму колонію у місцевих жителів ходила недобра слава, мовляв, там пропадають люди і над ними проводять якісь медичні експерименти. Частково це виявилось правдою, коли одного з керівників колонії, Пауля Шиффера, старого нациста, арештували за звинувачуванням у розбещенні малолітніх дітей, котрих той скупав у бідних індіанських селищах. Дивне це місце «Дігнідад»: навколо чилійські гори, джунглі, а поруч ніби клаптик Баварії – акуратні білі будиночки з червоною черепицею, квіткові клумби, дитячий садок, і все це за колючим дротом під током, за яким бігають здоровенні німецькі вівчарки. Людей я там майже не бачив. Не менше мене вразило і відрядження до Косово. Боже, які там шикарні і зручні лижні курорти, і все це порожнє і сплюндроване війною. У Косово я зустрів нашого земляка, одесита, котрий заснував там невеличкий ресторанчик. Він мені розповів про тутешнє життя. Гостросюжетний фільм зняти можна! Як його залякували місцеві бандити, як захищали «кейфоровці», в тому числі і наші хлопці, що служать там. Просто вестерн. У цього одеського відчайдуха працювало кілька помічниць, також з України. Вони виконували роботу кухарів. Дивно, але тих немолодих жінок, ситуація у воюючому Косово, влаштовує більше, ніж у мирній Україні. Вони казали, що тут, хоч і стріляють, але все набагато відвертіше і чесніше, ніж дома. Ось такий парадокс.

• 23:0224.08.08 наталка
• • мужчина мрія, а вас там всіх що жаба душить?
• 23:0124.08.08 наталка
• • мужчина мрія, а вас там всіх що жаба душить?
• 10:3217.08.08 А чи знаєте ви що він:
• • Вклав в ігровий інтернет проект,у свого персонажа 100 000 евро просто щоб побавитись...?
• 21:0520.01.08 журналіст не означає професіонал
• • Свого часу, Стогній, у свому коментарі, запевняв населення України, що сучасні гвинтокрили заправляються бензином
• 21:0020.01.08 Положення "Про проходження
• • Якщо б Стогній гузно нікому не лизав, то полковника він отримав би у 2112 р.
• 22:2809.10.07 Просто юзер
• • Слухай, "не мент", а що ти взагалі знаєш про ті часи? КГБ, Афган, кагебісти...Менше читай всяку фігню,що пишуть видання на кшталт "За вільну Україну" А якщо ти такий розумний, і можеш вирахувати по тексту хто кагебіст, а хто ні, то чого в неті сидиш, іди працюй в СБУ.До речі, ти хоч раз у вуличній бійці був?Впевненний, що ні.Бо ти домашній хлопчик мажор. Ну признайся.
• 18:5508.10.07 БАЙДА
• • Полковників на телебаченні не вистачає...
• 10:4008.10.07
• • дуже сильна особистість
• 13:0305.10.07 Не мент, Цемент
• • Що за фігня, підійшли, сказали, попросили...Та він давно на КГБ працював і працює.Хай байки не розповідає. А гіпнозу не піддається? А в Афган не під гіпнозом радянським пішов? Я тащусь, коли ті кагебісти такі романтичні історії про свою карєру розповідають
• 18:4104.10.07 бейбі
• • В житті Стогній краще. Що за фотка?