Асамбляжі Ігоря Маїка: на межі живопису і скульптури, Добра і Зла

Червень06200812:40

Усе наше художнє знання є, по суті, цілком ілюзорним, бо ми, знаючи, не є поєднанні із прамитцем світу, а художник у момент творення стає із ним єдиним – так учив той, хто знав, що і як говорив Заратустра і що породжує дух музики. Він же й переконав: «Наша вища гідність полягає у значенні мистецьких творів, бо існування та світ є вічно виправданими лише як естетичний феномен».

Те, що виставив Ігор Маїк, є своєрідними станковими творами сучасного мистецтва посткультури і окреслюється терміном асамбляж. Хоч показово, що двотомний словник з декоративно-ужиткового мистецтва, виданий 2000 року колективом кафедри історії та теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, цього слова не містить. Термін належить Жану Дюбюффе, який 1953 року увів його в мистецтвознавчий обіг на означення творів із уламків природних матеріалів, предметів чи їх фрагментів. Асамбляж – техника візуального мистецтва, споріднена із колажем, але така, що використовує об’ємні деталі, скомпоновані на площині як картина, яка може мати живописні доповнення фарбами, металом, деревом, тканиною…

Спілкування із Ігорем Маїком озвучення подібних думок виключає. Це не його стихія. Він не сприймає, коли критики чи мистецтвознавці заходжуються препарувати його творчість скальпелями холодної термінології, та ще й почерпнутої із словника слів іншомовного походження. З цієї причини не довірив їм і анотації до каталогу виставки, написавши її особисто і назвавши «Те, що завжди зі мною». Написав так, як на сповіді перед глядачем, котрий зустрічатиме його експерементування не інтелектом, а відкритою душею, сповненою сердечної приязні. Бо із такими настановавами й сам приймає відвідвудувачів своїх робітні й життя.

У майстерні художника найцікавішими композиціями виявляються натюрморти …інструментарію: полиці із обценьками, пилками, зубилами, молотками, палітри, стрункі шереги пензлів і слоїчків із фарбами. Господар майстерні також чулий до цієї «побутової» краси: недарма не раз брався компонувати із … багетних обрізків, засохлих згустків фарби, держачків випрацюваних пензлів, покришок від бляшанок із лаком чи вичавлених тюбиків! Кожен із цих предметів підказував йому свою евристичну ідею формотворчого чину, і жодної він не відкинув, смакуючи в експериментуванні саме вивільнення узагальнення образу з рамок умовності, а ще – розкоші фактур.

Із чим йому пощастило, так це із часом, який вже не застосовував ідеологічних репресій за формалізм. Тоді, як учителям Ігоря Маїка ці „-ізми” коштувало чимало. Однак навчили. Відлуння цього навчання вельми відчутне у найкращих творах Маїка, коли за ритмом архітектурних пейзажів чи вітражною мозаїчністю натюрмортів із овочами (безсумнівно музейної вартості!), кубізмом тюбикових ню, арлекіновими ромбами опт-артових композиційних фокусів ні-ні та й прозвучить доторк руки Учителя – Карла Звіринського.

– О, він умів показати! В мене є ще кілька підготовчих робіт, де він дійсно торкався пензлем. Це цікаво: малююєш, малюєш, а виходить якась дурниця. А він два мазки поставить, і це вже гарно! Ця простота заохочувала з недосконалої роботи зробити добру. От тільки б знати, де ці два мазки поставити і як!

– Іще до вступу готував. Він нічого не нав’язував не тиснув, а наче як колега підказував: то можна зробити запросто. У тому й сила! Він, навіть коли не викладав в інституті, мав багато учнів у своєму гуртку. Скульптор Любчик Яремчук мені розповідав, що близькі до Звіринського художники приходили вчитися, він їм усе відверто розказував і показував (його самого учив Сельський, а той бачив багато із європейського мистецтва, яке перед війною було неподільним: в одних виставках зустрічалися твори Новаківського і Пікассо). Щоправда, недовго ті приватні академії тривали – ту штуку розігнали…

– Чистого живопису не було. Інститут іменувався „прикладного і декоративного мистецтва”, живопис там передбачався також тільки як монументально-декоративний, з усього іншого – скульптура, скло, кераміка, текстиль, дерево, – я обрав відділ художнього скла.

– Це тепер, а тоді рисував я посередньо, хоч деколи навіть і 5 отримував, але рисунок мені було складніше зробити, ніж живопис, з цього предмету переважно мав 5, міг навіть зробити екзаменаційні картини скульпторам. Тільки обернулося все по інакшому: після інституту стали чомусь більше вабити ці трудні графіка і скульптура. Та й у дипломній роботі вже означився потяг до графічної силуетності і перенесення пластики об’ємів у рельєф. Згодом працював у кераміці, дуже подобалася мені багата палітра яскравих емалей.

– Львівська школа – то дуже сумнівне поняття. От Київ має класичну академічну школу, а в Харкові ще інакше, там малюють широкими мазками, що ближче до російської школи. Ігор Шурма, який тепер працює у Харкові заступником мера, привозить до Львова куплені там картини, що примушують дивуватися: як їм вдається поєднати вершині прояви соціалістичного реалізму із російським класицизмом. Ух, крепкі роботи! Там художники „пишуть”, а не малюють.

– Я колись поставив собі за мету знайти спосіб малювання відмінний від інших, тому вподобав собі багаторівневі живописні площини, яких не було ні в кого. Ясно, ми всі вчилися на художників-прикладників, та ніхто такої техніки й технології спеціально не вивчав, багато з нас шукало й знаходило самовираження у суміжних спеціальностях, стаючи по суті скульпторами й графіками без належної підготовки.

– Кожен щось своїм розумом осягав додумував, а основи композиції – вони ж незмінні. Але бажання відрізнися я відчував надзвичайно сильно, не бажаючи малювати однаково із усіма. Не відкидаю, що й ті, хто малює „як усі” є потрібними. Такі автори можуть працювати у художніх комбінатах, малювати портрети чи копії картин. І це копіювання – важлива річ у популяризації мистецтва. Радянці правильно робили: малювали копії і розвішували по вокзалах, школах. Це робило ім’я художника відомим. А в нас хто художника знатиме, навіть якщо він академік? Ну, хіба друзі. А запитати в херсонського перехожого, хто такий Медвідь, – так само в нас – про херсонських художників, – ніхто й не відповість.

– А чом би й ні. Справа художника творити, а не перетворюватися на копіїста власних картин, що не так вже й рідко буває. Погляньте: є ж уже налагоджена індустрія для магазинів класу „еліт”, де пропонують придбати копії різних сучасних художників Заходу, причому та сама картина може бути горизонтального і вертикального формату різних розмірів! Копії дуже добре продаються, бо коштують усього півтори-дві тисячі гривень. Не кожному ж по кишені придбати оригінал, а сучасний житловий інтер’єр краще прикрашати сучасними картинами. Далеко не всі хочуть поєднувати євроремонти із дубовими меблями, чи обклеювати стіни вишневими шпалерами. Сучасний інтер’єр просто вимагає сучасну картину.

– Він коштує тисячу доларів, а копія – сто. У ще не такі давні 1960-ті роки копії навіть по селах продавали. Гарні картини були, по …5 рублів!

– Ой помучитися доведеться! Це, справді, надто складно. Мабуть, копіїстові легше буде на полотні площинне зображення передати.

– Може, тому, що належу до тих художників, які творять собі в задоволення, коли більшість тільки для того, аби „бабки” заробити: продав одну картину й буде сто таких самих малювати. А то ж не його справа. Він повинен намалювати одну і отримати за неї нормальні гроші. А в комбінаті нехай 10 художників малює тисячу копій. От Зеновій Кецало, він ніколи не малює автокопій. Намалював, продав і добре.

– Збирає, але коли я торік привів до нього Писарчука, він продав. Удруге із кимсь прийшов, то тому відмовив продати, – нехай, каже, для музею буде. Хоч, як на мене, він порозпродував із нього свої найкращі художні роботи.

– Із деякими, справді, важко прощатися. Потім мені залежить і на тому, до чиїх рук вони потраплять. Працюю я багато, але технологія сповільнює. Це ж не просто живопис на полотні, на мої картини потрібно значно більше часу. Такими темпами зробити велику виставку із сотні творів щороку не вдається. Це колись, років із 20 тому, я міг суто живописних картин тільки за один рік створити сотню!

– Знаю, таке вже все було: клеїли трісочки, куски картон, газети. Але, я роблю це по-своєму, зав’язуючи зображення на композиції й графіці.

– В голові є багато думок. Я, наприклад, знаю, що малюватиму через кілька років, якщо встигну. Тепер коли, встигаю за рік зробити 20-25 картин, мені здається, що це ого-го як багато! Щоб виклеїти рельєф, потрібно 2-3 місяці. Спокійно без поквапу дати просохнути, зафіксувати грунт.

– Якщо ретельно дотримуватися технології, то не розпадуться. Для міцності я великі рельєфи обклеюю тканиною, яка фіксує. Було так, що при монтуванні виставки щось Андрій Дорош упустив, упало, але нічого – лишилося цілим.

– На виставку приходять різні люди, із різним настроєм. І кожен із них мусить побачити щось, що йому відповідає. Тому волію робити виставки великими й різноманітними, щоб кожен, хто подивиться вподобав собі нехай одну-дві картини. Я ж їх також робив під різний настрій, тому вони такі не схожі, бо не буває так що людина постійно однаково чується. Відповідно, несамохіть з’являються дуже яскраві полотна чи картини з приглушеною палітрою. Декоративні композиції і опт-арт здебільшого яскраві, а от мотиви архітектури старого міста немов повиті патиною часу. Відповідно до теми твору і психологічного настрою основі три кольори звучать по-різному. Але в тій основі завжди хочеться чистоти.

– Важливо було оволодіти технікою створення кольорових гам, зберігаючи тональну градацію, вибудовувати об’єми світло-тінню, знаходити чіткі силуети – це все досвід руки і голови. Плюс ще не забувати, що живопис на емоційному рівні сприймається як боротьба Добра і Зла – саме через контрасти. Ця боротьба проходить через усе наше життя. І не відомо, що переможе.

– Колір є збуджувачем наших емоцій. Тому вибираючи відтінок з розмаїття кольорів, ми потрапляємо у „свою гаму”. Світ живописний впливає не тільки на емоцій, а й на світогляд. І навпаки - вибір кольору віддзеркалює внутрішній стан душі, це кожен психолог каже.

– Ой, іноді аж забагато, і я все думаю, як би то абстрактніше розв’язатися із постійною асоціацією з голубим небом. Тому хто не бачив важко повірити, що небо буває жовто-зеленим! А який кайф, коли велике сонце сідає за обрій, а небо міниться всіма кольорами. Емоційна пам’ять зберігає ці кольори, згодом вони можуть підспудно виплисти на полотно. Тільки б встигнути дати здійснитися всьому, що задумано.

• 16:3306.06.08 колобок
• • Во істину в ЗІКу працюють найліпші журналісти! віват Марті Гартен! і з днем журналіста!