24«За мамині гіркі заробітки ніколи не пробачу українських чиновників»
Липень03200814:12
Давня, як світ, біблійна істина: устами дитини говорить істина. Правда в кожного різна, все залежить від того, з якого боку оцінювати істину, істина ж одна, і її справедливо віддають дітям. Чому? Бо дитина не знає, що таке недомовленість, замовчування, лукавство, свята простота - спосіб її мислення. І зовсім не відповідає дійсності, що вона завжди переказує те, що чує від дорослих. Її життя підпорядковане справедливим і щирим законам. Якби світ був збудований за законами дитинного світу, він не мав би того вигляду, що в нинішні часи.
Мені здається, мало в кого це викличе спротив: наш теперішній світ перекинутий, його цінності наче помінялися місцями – чому наче? – так воно і є. І від цієї підміни найбільше страждають діти. Розруха, безробіття, нестабільність, затуманення мозків через телебачення, пресу, книжки, що роз'їдають, як іржа, нашу душу і державу, лягли на плечі дитини непомірним тягарем, часом і матеріально добре влаштованим, але обікраденим, обікраденим в найголовнішому – любові найближчих: батька чи матері. Таким дітям уже й дали назву – соціальні сироти. Понад шістдесят листів цих обікрадених переді мною, і ось вже який день випалюють душу. Як я настраждався над дитячими сповідями, один Господь знає. Давно не брав на себе такого важкого завдання. Написав "понад шістдесят", а думаю про мільйони. Звернімося до статистики. Як свідчать неофіційні дані, за кордон остання хвиля еміграції викинула понад 7 мільйонів українців, у переважній більшості сімейних, і подалися на заробітки мама або тато, або ж обоє. Дитина чи діти залишилися на бабусь і дідусів чи на сусідів, знайомих. Якщо у сім'ї лише одна дитина, то соціальними сиротами стало 3,5 мільйони, але ж у більшості сімей по двоє, троє дітей. Звичайно, врахуємо і те, що серед емігрантів немало холостяків. Тоді все одно виходимо приблизно на 3,5 мільйони. Страшна цифра!
Розлука
Що переживає дитина, коли прощається з рідними, про це написано багато, я ж візьму лише ті уривки, що найповніше, найвиразніше передають стан великої малої душі.
"Автобус похитнувся і поїхав. Полетів білим лебедем - і враз став чорним злим круком: він повіз від мене маму…" - пише 14- річна Ірина Цибах із м. Рівного. Катерина Лазарук, 17 років, із с. Рахнівка на Хмельниччині почала свій лист словами Марселя Пруста: "Як ви уявляєте собі нещастя?". - Розлучитися з мамою". А далі: "Ой мамо, пташко моя нещасна, коб почув нас той, хто розлучив нас так жорстоко! Голосок твій, мамо, я чула в трубці довгих-предовгих вісім років. Я його обіймала, той голосок, цілувала - обціловувала й спати з ним лягала. А коли прокидалася вранці, він озивався до мене голосом світанкової пташки. Мамо моя, чи ж тобі так важко було?". "Діти звикли до звичного середовища, і раптом шокуюча новина: сім'я переїжджає. Здивування. Страх… Біль. Сльози… Душа зітхає, а життя продовжується" (Ганна Онищук, 15 р., м. Рівне). "Я знаю, що і мама сумує за мною, дзвонить щотижня. Та це телефонні розмови. А я вже заскучав за її ласкавими карими очима, усміхненим обличчям, турботливими руками, які гладили мене по голові, коли я збирався до школи. Та це тільки мрії, які не швидко збудуться. Он і бабуся стогне, побивається. Підупало здоров'я, скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі, нехай скоріше приїздить, а то може не застати бабусю живою. А наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬКІВ!!!" - так пише 15- літній Юрко Кешкетній і з с. Чорноголова на Закарпатті. Горе в сім'ї перетворилося у малого Юрка на щастя бачити маму і тата, бо ж на похорон вони мусять приїхати. Дивовижно, що дитина знаходить штрихи, гідні Стефаникового пера.
"Яке страшне це слово – розлука! Особливо розлука між батьками і дітьми. Це слово плаче, кричить, сумує! Кожен з нас це слово знає, але не кожен розуміє його зміст. Це не просто кілька букв, це те, чого найбільше слід боятися у нашому житті… Дуже важко, коли хворієш. Дитині справді нелегко і фізично, і морально, якщо поруч немає батьків, особливо матері, бо як сказав Некрасов: "Ми любимо сестру, і дружину, і батька, та в муках ми маму згадуємо". (Ольга Космина, 14 р., с. Селища на Вінниччині)."Життя без батька, матері, тепла, /Це - як дитя, загублене в пустелі, /Як пісня, що без музики жила,/ Як білий лебідь, що зостався сам у небі".(Олександр Грицюк, 17 р. м. Рівне). "Не люблю зиму, хоч колись любив. Саме в цю пору поїхала наша мама в далеку Італію. І ми помирали від жалю: як вона бідна доїде? Така худенька, самотня, відірвана від нас, як осінній листок від дерева. Пізніше мама згадувала, що сама не знає, як живою доїхала. А на чужині ніхто українок не чекає. Вірно у тій пісні співається: "А чужина – не родина, плаче серце, як дитина"...(Андрій Коцмира, 14 р. с. Винятниці на Тернопільщині). "Як ти там, мамо, на чужині? Як тобі живеться далеко від рідної домівки, рідного слова, рідної пісні? Ти, мамо, сиза голубко, якій зав'язали очі, і вона не знає, як повернутись додому. Навіщо? Навіщо страждати тільки через якісь нещасні гроші? Чому вони зараз стають основою усього існуючого? Скільки ще людей змушені будуть покидати своїх рідних, близьких заради них?! Відповіді не існує. Є тільки жорстока реальність, яка вказує на те, що тебе нема тут, мамо… (Ірина Грицюк, 15 р., м. Івано-Франківськ). "Що мені забрала розлука? По-перше, украла дитинство, позбавила можливості радіти кожному дню, кожній миті. По-друге, забрала спокій та впевненість у завтрашньому дні, бо все більше і більше я чула про покинутих дітей, про розлучення батьків, про трагічні випадки, які траплялися із заробітчанами. Я не бачила веселкових снів, а найкращим ранком був той, коли уві сні зустрічалась з батьками. І головне - я була напівсиротою аж шість років!" - пише 14-річна Ірина Романюк із м. Рівного, що на Волині. А коли мама приїхала ненадовго, дочка просила: "Не їдьте більше туди! – Треба, донечко. Через два роки школу закінчиш – з чим у світ підеш? Учитися тобі треба. Куди ж без грошей? – "А як ваше життя, мамо?" – застогнала я. – Що моє життя? Воно ж тобі належить й …чужині".
"За один погляд, один дотик, одне слово…"
Та чи може одне життя належати дитині… й чужині? Дитина розібралася і без відповіді дала відповідь: не може. Мама ставить матеріальні цінності вище від душевних - і помиляється. 14-літня донечка керується серцем, серце ж підказує, що має справжню вагу, а що нав'язане теперішнім перевернутим світом. Її однолітка Ірина Цибах, від якої білий лебідь-автобус чорним круком забрав матір, роздумує: "Яким би не був привабливим далекий край, він не замінить теплоти рідного дому. Як би ми не цінували гроші, за них не купиш любові, ніжності, підтримки. Чи варто ставити оті цінності на терези? Життя стверджує, що ні. А вам нехай підкаже серце". "Коли ти ростеш без присутності близької людини, тим паче, якщо це батько або матір, не можна сказати, що ти живеш неповноцінним життям: у тебе є все. Хтось там за сотні, а то й за тисячі кілометрів звідси піклується про тебе, надаючи матеріальну допомогу. Але чи потрібна вона завжди? Хоч раз, а може й тисячі разів тобі хотілося б замінити це " все" всього лиш за один погляд, один дотик, одне слово… – пише Людмила Стукало з м. Зборова на Тернопільщині. – Відсутність того, кого хочеться бачити поряд, не може тривати вічно, тому потрібно мати хоча б найменшу надію і знати, що вона помре останньою. На що надіятися? На все. На те, що вже завтра ти прокинешся не під променем сонця, як всі інші, а під променем чаруючої усмішки. Під сяйвом надто знайомих і вже навіть вивчених очей рідної душі, присутність якої тобі так сильно хотілося відчути раніше…. Не важливо те, в яких умовах ти живеш, як тебе виховують, важливо, кого виховуєш у собі ти сам, бо цей "хтось" буде при тобі все життя і керуватиме твоїми почуттями та вчинками. Саме це важливо, це вирішувати тільки тобі і тільки зараз". Як глибоко думає дитина, а думає і пише, хоч за її плечима лише 14 років. Нашому письменству не слід переживати, що буде з літературою, коли вони відійдуть, достойна зміна уже йде, заявляє про себе на весь голос.
"Дуже прикро, що люди залишають свої домівки, свою державу. Коли б кожен, хто їде, задумався на хвилину над тим, що він може втратити тут, вдома. Якби він міг збагнути, що не варті багатство чи кар'єра втраченої родини, сліз дітей. Задумайтесь, чи варті гроші скаліченого життя?!", пише 14-літня Наталія Притула з м. Могилів-Подільська на Вінниччині, яка в 11 років втратила батька - далеко, на еміграції - він покинув і її, і матір. "Коли ти поїхав, я ще був зовсім дитиною, а зараз я достатньо дорослий, щоб зрозуміти, що з тобою діється. Пам'ятаю тебе веселим, життєрадісним. Ти грав на кларнеті і любив співати українські пісні. А тепер, коли приїжджаєш на коротку відпустку, я бачу сум в твоїх очах, ти дуже рідко буваєш веселим. Чужина не гріє серце. Тому останнім часом я почув твою думку про можливе повернення додому (нарешті!!!), хоча раніше ти твердо заявляв: ніколи не повернуся! Повертайся. Я не хочу, щоб ти поповнив ряди емігрантів в Іспанії, чи в Португалії, чи деінде…
Я не хочу бути сином емігранта і розмовляти лише з твоєю фотографією", – це з листа 13-літнього Святослава Степанчука з Луцька. – А знаєш, про що я таємно мрію? Про те, що настане час, і українці зі всіх кінців світу повернуться додому. Ото буде сила! Навіть китайці нам потайки будуть заздрити. Бо нас по світі і справді багато. Бо ми достойні кращої долі і кращої держави. Дорогі українці! Повертайтеся до отчого дому – і ми збудуємо таку державу, яку хочемо! Не піднімайте чужі країни , коли ви так потрібні своїй! Повертайтеся!". Таємна мрія дитини цілком здійснима: Бог наділив українців благодатною, багатою землею (дві третини світових запасів чорнозему, і все під цією землею є – від вугілля до золота), але наше багатство є і найбільшим нашим лихом, бо на нього постійно зазіхають як не татаро-монгольські орди, то ненаситні сусіди, які одні у світі не погасили в собі духу завойовництва. Це драматична дійсність: українці єдиний народ в Європі, який катастрофічно зменшується чисельністю. На початку ХХ ст. нас було понад 90 мільйонів, більше, ніж росіян, та війнами, голодоморами, масовими виселеннями в сибіри знищено половину корінного населення, за кордон же викинуто близько 20 мільйонів. Пресумна національна трагедія, бо перспектива ще гірша.
"Ми самі себе обманюємо, обманюємо тим, що можемо змінити щось на краще, перебуваючи на чужині… Але, живучи там, ми втрачаємо набагато більше. Там ми не бачимо тієї краси, яку нам дарує рідна земля, не бачимо, як зростають наші діти, не бачимо, як вони дорослішають… (Софія Котько, 11 р., Львів). Олена Франкова, 11 р. із с. Колибаївка на Хмельниччині: "Я часто задумуюсь, чому так сталося саме в нашій родині. Ти, мамо, працюєш в Іспанії, тато в Чехії, а я тут, в нашій Україні, з бабусею. Я розумію, що ви з татком хотіли, щоб наша родина була заможнішою, щоб я не знала нестатків. Зараз воно так і є, і я вам за це вдячна. Але хіба можуть замінити одяг, речі, гроші мамину любов, тепло щиросердечних розмов вечорами, сімейні прогулянки у вихідні дні?...Деколи, в сумну хвилину, таку, як сьогодні, до мене приходять дивні думки, а найкраща така: ти і тато повертаєтесь на Україну, і ми уже ніколи не розлучаємось. Хай буде менше грошей, менше можливостей, але ми будемо щасливі!..". Оксана Міщук, 17 р., із м. Ізяслава на Хмельниччині відповідає на своє ж запитання: "Чи легко бути дитиною емігрантів?": "Чимало громадян, які мирно працюють в Україні, неодноразово висловлювали свої думки щодо громадян, які виїжджають працювати за кордон. Звичайно, думки їх не зовсім схвальні. Заробітчан вважають "гонщиками за закордонними викидами", "євробуржуями", антинаціоналістами, людьми, які продають не тільки свою працю, але й душу. Чому душу? Адже майже всі заробітчани залишають своїх дітей тут, в Україні, на виховання своїм батькам або, ще гірше, наймають знайомих за гроші… Я одна з тих дочок, чиї батьки хочуть побудувати яскраве майбутнє для своєї дитини… Я не виню нікого в тому, що виросла сама. Але чиновникам, які вміло говорять про щасливе майбутнє, я не пробачу ніколи… Народ – це не лабораторія для політичних дослідів.
…Забудь про Камчатку, Сибір і Канаду, /Шукай своє щастя на рідній землі./ Згадай: попід сонцем усі люди рівні./ Нема наднародів, нема наддержав, /Але треба бути розумним і чесним,/ Щоб кожен у світі тебе поважав".
Не лише батьки, які тягнуться за матеріальними статками, заради своїх же дітей, виїжджають у далекі краї, діти теж "випихають" своїх рідних за кордон. Мабуть, про свою знайому чи подругу пише Ірина Гринішина, 16 р., із Кам'янця-Подільського. Сім'ю покинув батько, а дівчина вимагала від мами всього, що в багатших подруг, зчиняла постійні істерики. Мама ж "дивилася на пустий гаманець, мовчала, бо не могла нічого зробити". Врешті зламалася і виїхала на заробітки. Дівчина зрозуміла усю нікчемність своєї поведінки і щоночі писала листи до матері, які не могла нікуди відправити: вона ж "нелегалка". "Найболючіше, що я впевнена: ти навіть не тримаєш образи за мої вчинки, бо твоя материнська любов надто велика і надто…сліпа…Пробач мені!" – писала в одному з листів. Аж через чотири місяці прийшла вістка від мами. Ледве дочекавшись ранку, донька побігла на пошту і відправила мамі коло ста листів. Мати, коли отримала їх, не роздумуючи і не чекаючи розрахунку, купила квиток до Києва на літак. Літак розбивається, в ньому багато заробітчан, серед них і мама, що поспішала до дочки. Самотня дівчина "знаходить" порятунок в наркотиках. Раніше вона засуджувала тих, хто опускався до "травки", а тепер стала одною з таких же. "Моя сусідка збирається за кордон, вона пакує речі, щоб виїхати до Італії. А мені так хочеться зупинити її, вмовити, щоб не робила непоправної помилки, – розповідає дівчина. –Та хіба вона мене зрозуміє … Хто слухатиме дівчину-наркоманку?".
"Листи, дзвінки по телефону – /Цього так мало для тепла./ І кілька знімків для альбому/ Про рай, де місця нам нема".(Олександра Хамардюк, 13 р. с. Дунаївці на Хмельниччині). "Не сивій за щастя на чужій чужині,/ Мамо, так потрібна ти своїй дитині./ Я не хочу статків, рідна моя нене,/ Не замінять ласку папірці зелені…" (Н.Муляк, 17 р., м. Івано- Франківськ). Максим Антонович, 15 років, з м. Рівного:. "Діти батьків-емігрантів – сироти при живих батьках. На мою думку, це страшно… Діти таких батьків страждають від нестачі любові, від душевного болю, який в'їдається і руйнує зсередини. Адже гроші не замінять батьківської любові, а батьки ніколи не зможуть пробачити собі, що пропустили усе дитинство найдорожчої їм людини". Про соціальних сиріт пише 13-літня Галина Слободян із села з промовистою назвою Голгофа, що на Тернопільщині: "Хіба може сонячне тепло замінити материнське?".
"Україно! Збери своїх дітей…"
Патріотизм має різні барви, і сірої не бракує (згадаймо слова І. Франка: "Патріотів в нас багато, робітників – мало"). У дітей-сиріт це почуття вистраждане, зболене, бо йде від самого серця душі (а душа, мабуть, таки має серце), і тому ця любов виграє всіма кольорами райдуги.
"Україно! Збери своїх дітей, обійми їх своєю піснею, обніми правдою, силою слова. Об'єднай думкою про краще життя. І діти твої зрозуміють тебе. Воскресне слава і міць держави твоєї" (Юлія Приймак, 17 р., м. Нетішин на Хмельниччині). "Моє село – це рідна Батьківщина./ Вона маленька, але для нас – це рай./ Крізь нього протікає синя річка./ Село – мій квітучий край./ Це дім мій єдиний, кровинка в нім я./ Квітуча й багата Вкраїнська земля./ Моє село – дарунок долі./В руці хлібина, колос у полі./ І щастя, радість, гомін і сміх/ Об'єднують людей усіх", – так віршує про своє подільське село Малашівку тепер жителька Іспанії Світлана Бица, 11 років. "Ми живемо біля океану і гір. Природа довкола надзвичайна. А мені все ж не вистачає Карпат, зелених гір, нашої західної говірки.. Аж в грудях боляче щемить, коли згадую Україну.
Та батьки кажуть, що не може бути й мови, щоб повернутися на рідну землю. Щодня дивимося українські новини, а там нічого доброго. Корупція, безлад, високі ціни, проблеми з російським газом… Та хочу, щоб ви знали – ми, емігранти, не є зрадниками чи пройдисвітами, ми звичайні жертви, біженці, які змушені втікати від злої долі, бідності, безгрошів'я. Ми ніколи не зможемо знайти щастя і спокій… З Батьківщиною кожну людину зв'язує ланцюг, і коли хтось назавжди покидає домівку, цей ланцюг рветься, залишаючи після себе рани і порожнечу". (Іванна Дашко, Португалія). "По правді, Батьківщина там, де батьки. І весь патріотизм, націоналізм, та вся ідеологія – це родина, міцна, здорова українська РОДИНА". Це думка Петра з Івано-Франківська, дитини емігрантів, який чомусь не написав свого прізвища. Мабуть, через оті фрази: "Ми готові стати на захист нашої держави, поповнити ряди воїнів-захисників. Але чому ми не можемо захистити своїх матерів від безголової влади???". Як бачимо, повстанський дух живий, він незнищенний, і влада мала б про це не забувати.
"Мабуть, щось недобре коїться в державі, коли українська матір, доведена до відчаю, вперше за всі хвилі еміграції залишає дітей і поневіряється на чужині. Хочеться надіятись і вірити у краще майбутнє для наших людей. Для цього треба молитись. І Господь Бог дасть нам світла, любові в серця, тверезого розуму, справедливих думок, задоволення від праці на рідній, не чужій землі", – так оптимістично закінчує свого листа 17-літня Оксана Пихней з м. Івано-Франківська, яка, пише, що "за десять років тільки два рази бачила маму, і більше ніколи її не побачу. Доля забрала її у мене і сестрички, і тата". "Україна – це все, що може бути, це все найкраще, найрідніше і… найнещадніше, – несподівано вписує це останнє слово Катерина Реброва з м. Рівного. І пояснює – чому. А все ж закінчує словами: "Я - українка! Україна - моя Батьківщина. Я нікуди не хочу їхати, я хочу завжди бути тут, для мене не існує кращого, ніж моя країна". "Пам'ятаю розмову мого тата з його друзями, з якими він їздить на заробітки… оці слова не забуду ніколи: "А поки що в снах і в мріях до нас приходить Україна. Омріяна і облюбована, з квітучими ланами і голубим небом. Вона єдина, вона неповторна, вона найкраща. Ми обов'язково повернемось з далеких доріг змужнілі, загартовані долею, з новими ідеями та баченням життя, і це все найкраще і найцінніше від світу ми принесемо до святих ніг неньки - України", це з листа 11-річного Андрія Окопного із сел. Білогір'я на Хмельниччині.
"Я дуже горджусь своїм українським корінням (батько в неї болгарин, мати –українка), та всім і всюди кажу – я не просто болгарка, я теж і українка", – пише Надія Анчева з м. Стамболійські, Болгарія. Роман Онуфрійчук, 17 р, м. Могилів – Подільський на Вінниччині: "Для кожного – / диво своя Батьківщина./ В ній рідне коріння і мови душа./ І скільки б світів не пізнала людина, На рідній землі лиш вона ожива!". "На вас чекає Україна./ А ваших рук – її земля. Не треба їхати далеко, / За вами плачуть діти. / Ви ж народились в Україні, / Чому не хочете тут жити" (Ірина Корицька, 15 р., м. Підгайці на Тернопільщині)."З розповідей мами я кожного разу переконуюсь в тому, що ніхто і ніщо не замінити того середовища, яке є тільки тут, у ріднім краю. Я не розумію тих людей, що пропонують мамі забрати мене з України… Добре може бути й тут, на Україні, тільки потрібно схаменутись, подумати, хто чи що заважає бути щасливими на своїй Батьківщині" (Леся Поронік, 15 років, Старокостянтинів на Хмельниччині). "Ми повинні пам'ятати, що Україна в нас одна, а ми її діти" (Марія Калачук, 16 р., м. Рахів на Закарпатті).
Це важливе спостереження. Із понад 60 дітей лише одна призналася, що, як виросте, виїде за кордон. "Можливо, в майбутньому, якщо в державі нічого не зміниться – а сподівань на краще вже немає – я також змушена буду покинути рідну країну, бо хочу, щоб моя сім'я жила в достатку, хоча знаю, якою ціною він дається для таких, як наші батьки-емігранти", – пише Вікторія Хондока, 12 років, з м. Кузнєцовська на Рівненщині. Ціну тих заробітків діти пізнали на собі повною мірою, переповненою, і тому майже одностайні – вони не стануть емігрантами.
Що діти думають про владу?
І на кінець, що думають діти про владу, а саме її вони називають винуватою у всіх своїх бідах і переживаннях. Їм важко розібратися в тому, хто демократ, а хто реакціонер, хто націоналіст, а хто з "п'ятої колони", хто не краде, а хто краде мало, хто багато – всі вони мають одну назву – влада. Якщо є в цьому несправедливість, радше – неточність, то вона простима, бо вони ж – діти, і всі тонкощі їм ще недоступні. Але про грабунок, може, й нечуваний за всю людську історію, вони знають, і хто грабує – також. Матері і батьки покинули їх, заробляючи по чужих країнах, через цей грабунок, який має в нас назви – казнокрадство, хабарництво, а з ним непомірні побори, правда, тепер його іменують – корупція, "кришування", кілерство, неуцтво, що оплачується з гаманців, одним словом – стан, де всі органи влади працюють на себе, а ми живемо в окупованій ними державі. Хто не здригнеться від цього слова, але воно точне: це окупація. Чесні люди при владі, яких так небагато для великої країни, нічого не вирішують. Виходить, є зовнішня окупація, але є і внутрішня.
"... Я не хочу сказати, що тамтешня влада не краде, але вона трішки думає про своїх громадян, про загальний рівень життя в країні… В народі кажуть: "Чого бідні, бо дурні, чого дурні, бо бідні". Це точно про нас, українців" (Мар'яна Козак, 18 р., м. Хмельницький). А ось що пише 12-літній Сергій Чепара з Міжгір'я, що на Закарпатті. Він втратив на еміграції тата, який не повернувся з Росії. Тепер за кордоном мати, а дитина з бабусею. "І я запитую себе знову і знову: Чому? Чому наші батьки повинні працювати у чужій державі? Чому наша Батьківщина, така велика і багата, і невже їй не потрібні працьовиті руки? Чому вона викидає своїх громадян, як жорстокий хазяїн - непотрібних цуценят? Де ви, ті великі мужі, керманичі нашої держави? Ви ж обіцяли на виборах привести Україну до щасливого майбутнього. То де воно? Чиє воно?.. Наша доля в Божих руках. "Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни". Мати Божа, стань заступницею всіх дітей України! Дай кожній дитині маму і тата!".
"Дивлюся по телевізору, що робиться у Верховній Раді. Дії, вчинки державних мужів розходяться з передвиборними обіцянками. Ніхто з них не думає, не дбає про Україну, її народ… Україна, як за часів Шевченка, і досі залишається сиротиною…" (Андрій Коцмира, 14 р., с. Винятниці на Тернопільщині). І про ту ж Верховну Раду уже згадана 11-річна Олена Франкова: "...А зараз бабуся дивиться телевізор, депутати в парламенті граються в повітряні кульки "НАТО - ні!". Сміються, блокують трибуну. Їм байдуже, а я, маленька п'ятикласниця, що я можу зробити, щоб мої мама і тато, і батьки тисяч маленьких українців жили разом і були щасливі у своїй країні? Хто мені відповість?".
"Хочу вирости, здобути освіту і працювати у рідній країні, щоб змінити наше життя, починаючи від доріг до забезпечення старості людям. Мені здається, що в нас про дітей так не дбають, як в Італії за престарілими. А тому звертаюсь до тих, хто керує країною: ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ В. ЮЩЕНКО! ПАНІ Ю. ТИМОШЕНКО! УРЯДЕ УКРАЇНИ! ДБАЙТЕ ПРО НАШУ ДЕРЖАВУ! ПОВЕРНІТЬ НАМ НАШИХ МАТУСЬ, ЩОБ НАШЕ ДИТИНСТВО БУЛО ЩАСЛИВИМ!.. Італія гарна, але чужа, Україна бідна, але рідна. Так каже моя мама". (Євгеній Кобля, 12 років, Кам'янець-Подільський, на Хмельниччині). "У нашому класі більше як половина учнів – напівсироти, через ті заробітки. А в підручниках читаємо, що наша країна багата на родючі землі, на яких цвітуть сади, хліба колосяться…Якщо ми такі багаті, то чому ми такі бідні? Чому люди їдуть в чужі країни, коли й у нас роботи вистачає? Ніяк не може зрозуміти цього". (Леся Максимишин, 16 р., м. Тернопіль). "Я ще зовсім не розбираюся в політиці, але дуже обурююсь, коли деякі народні депутати починають розмову про те, що треба обкласти податком трудові доходи тих, хто працює за кордоном…. А що зробили вони, "слуги народні", щоб захистити емігрантів на чужині, щоб зробити трудову еміграцію українців легальною? Нічого не зробили і не зроблять, бо найперше дбають про себе. Їм нічого боятися мізерної пенсії, бо в них мільйонні статки в іноземних банках, їхнім дітям не варто лякатися незалежного зовнішнього оцінювання, тому що навчатимуться вони в закордонних вузах. Хочу запитати: а чи знаєте ви, панове депутати, рахуючи чужі гроші, скільки за ними зруйнованих родин, понівечених доль, покалічених дитячих душ?" – роздумує Олена Максимович, 16 р., із сел. Дунаївці на Хмельниччині. – Біда в тому, що України в Україні ще замало. Замало в наших думах і почуваннях. Здобувши свободу, ми сподівались, що самі собою прийдуть і добробут, і знання історії, і мова. Але добробут треба заробити преважкою працею, історію – вивчити, мову – відроджувати. І не завтра, а сьогодні….". Ірина Лаврів, 17 р. з м. Городенки на Івано-Франківщині.
"Чому наші батьки, такі умілі, такі працьовиті, не потрібні власній країні? Чому там, на чужині, без підтримки, без хабарів, без протекцій наші люди добиваються матеріального благополуччя за досить короткий час, а в рідній країні не можуть звести кінці з кінцями? А чи потрібні нашій державі ми, діти, які позбавлені батьківської опіки? Закінчивши школу, вступити до вузу можуть лише за "результатами співбесіди з потрібними людьми"?.. Ми, діти, звикаємо до думки, що батьки – це ті, хто заробляє гроші. Так поступово батьки перетворюються в спонсорів. Чи довго традиційні в нашому народі синівську шану і батьківську любов будемо вимірювати в злощасних умовних одиницях? Чому Симоненкові "лебеді материнства" відлітають в теплі краї і не повертаються? Невже цього не розуміють дорослі державні мужі, від яких залежить доля держави в цілому і доля кожного маленького українця зокрема? Розуміють! І деякі, потираючи руки, підраховують, скільки мільярдів доларів і євро надходить в Україну від нових емігрантів. Повторюється біблійна історія: ми молимось до золотого теляти, забувши Божі заповіді. Тільки де наш Мойсей, який нагадає українцям про них?!"
На міжнародному форумі діаспори, що відбувся у Львові 18-20 червня 2008 р., було відзначено найкращі листи дітей емігрантів. Серед переможців: Володимир Зайцев, Ірина Цибах, Євгеній Кобля, Олександра Хамардюк, Юлія Приймак, Юрій Кешкетній, Юлія Печенога, Ірина Корицька. Крім листів, діти прислали свої плакати, малюнки, акварелі, і серед них є справжні мистецькі відкриття. Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою, що й був організатором уже другого за чергою форуму, планує до кінця року видати окремою книгою усе, прислане на конкурс "Діти емігрантів про себе".
Роздрукувати Роман Дідула,письменник.Коментарі
PLAY Интересное видео
Новини
21Серпня 2008
zmolo.com
Як виявляється заробітчани з Молдови, Індії, ряду Африканських і Азійських держав мають в тій самій Італії всі права і гарантії, а наші там на правах рабів...
Чим їх Бог покарає? Бо ж покарає за такий дитячий біль, за зруйновані родини. Щодня повідомлення про самогубства людей, які втратили потребу жити... І це без жодної війни і штучних голодоморів.
Пане Романе, пишіть, будьте ласкаві, про це ширше. Нехай про це знає світ. Можливо тоді, світова громадськість інакше ставитеметься до тих, хто купує в Лондоні одні з найдорожчих будинків в історії, а потім влаштовує благодійні концерти на головній площі знищеної країни. Купка осатанілих грабіжників, які давно втратили здоровий глузд...